Вчора не дуже помітно пройшла кругла дата – 20 років від початку першого ("помаранчевого") Майдану 2004 року.
Тим часом ця подія відіграла величезну роль в історії України. У тому числі стало однією з сходів, що ведуть до нинішньої кривавої війни.
А тому варто згадати, що Майдану передувало і які наслідки він мав.
Шлях до нього розпочався приблизно 25 років тому – восени 1999 року.
У 90-ті роки, після розпаду СРСР, геополітичний ландшафт на пострадянському просторі принципово відрізнявся від того, що зараз спостерігається.
Україна, як і більшість інших країн СНД, перебувала тоді на переферії уваги Вашингтона, який своїм головним партнером і "опорною точкою" на території колишнього Союзу бачив єльцинську Росію.
Однак поступово для американців звучало все більше "дзвіночків", що РФ йде не в тому напрямку, в якому їм хотілося б.
Один із таких пролунав у 1999 році, коли РФ не підтримала атаку НАТО на Югославію. У серпні Єльцин оголосив своїм наступником голову ФСБ Володимира Путіна. Путін пообіцяв "мочити" терористів у сортирі, після вибухів будинків у Москві восени 1999 року розпочав другу чеченську війну, швидко нарощував свій рейтинг. На всі ці процеси у Вашингтоні дивилися з великою тривогою. А після приходу Путіна до влади, дзвіночків побільшало і в Америці дійшли висновку, що "Росія повернула не туди".
Відповідно виникла потреба шукати нову "опорну точку" на пострадянському просторі, за допомогою якої, до того ж, можна було б впливати і на Росію, намагаючись повернути РФ на "шлях істинний". Або, як мінімум, не давати їй посилитися і розпочати свою, окрему від американців гру з Європою.
Тоді вперше і прокинувся у США предметний та системний інтерес на високому рівні до України. Тим більше, у ті часи була популярна теорія Збігнєва Бжезинського про те, що "Росія ніколи не стане знову імперією без України". Ця теорія була, очевидно, хибною (у РФ у межах 1991 року і без України та незалежно від характеру відносин з Україною були всі можливості для розвитку та нарощування своєї могутності), але відіграла велику роль у наступних подіях, оскільки різко перебільшувала геополітичне значення України і, відповідно, підштовхувала Росію та Захід до боротьби за вплив на неї.
Наприкінці 1999 року Леонід Кучма, який переобрався на свій другий президентський термін, призначив прем'єр-міністром голову Нацбанку Віктора Ющенка. За поширеною версією, він зробив це за рекомендацією США. Кучма погодився з нею, з одного боку, щоб отримати вигідніші умови реструктуризації зовнішнього боргу. А з іншого – щоб загалом покращити відносини з Вашингтоном, які, на той час, стали напруженими. Кучму дедалі частіше звинувачували у корупції, порушенні прав та свобод людини, фальсифікації виборів.
Ющенко першу проблему (реструктуризацію боргів) вирішив досить швидко. А ось другу проблему (погіршення відносини Кучми із Заходом) посилив.
Популярність нового прем'єра та його політична вага в країні почала зростати. І багато хто його почав розглядати як майбутнього президента. У тому числі і на Заході. Відповідно, різні питання до Кучми стали у Вашингтоні виникати все частіше. А протекція з боку західних країн Віктору Ющенку ставала все очевиднішою.
Кучма невдовзі ці сигнали розпізнав і на осінь 2000 року почав готувати крутий поворот курсу. У внутрішній політиці – відставку уряду Ющенка. У зовнішній – зближення із РФ. Кучма того року неодноразово зустрічався з Путіним. І на початок вересня з'явилася інформація, що вони обговорюють створення спільного консорціуму з управління газотранспортною системою України.
Однак тут сталася подія, яка ці плани зламала: пролунав касетний скандал, який став сильним ударом по президенту. Розпочалися акції протесту, підтримані Заходом. А Джордж Сорос прямим текстом закликав Кучму піти.
Кучма тоді свою посаду утримав, уряд Ющенка був відправлений у відставку руками Верховної Ради, але ситуація в країні була вже зовсім інша. Влада Кучми хиталася і про жодний похід на третій термін він уже не міг і думати. А Ющенко, на якого відкрито робив ставку Захід, все більшою кількістю людей і представників еліти сприймався як наступний президент.
Втім, Кучма та його найближче оточення таким Ющенком не вважали. Спочатку вони спробували провести зміни до Конституції з метою перетворити президента на номінальну фігуру, а потім, коли цей план у квітні 2004 року провалився, погодилися (багато в чому вимушено) висунути у президенти тодішнього прем'єра, колишнього губернатора Донецької області, Віктора Януковича.
Вибори 2004 року мали довгострокові наслідки. На них вперше було відпрацьовано технологію поділу виборців на два ворожі табори.
Політтехнологи Ющенка розповідали про "донецьких бандитів", демонізуючи не лише Януковича та його соратників, а й усіх мешканців Донбасу.
Політтехнологи Януковича – про "фашистів і бандерівців", які "ненавидять південний схід".
Паралельно в політтехнологію вбудовувалась і геополітична лінія – ти за кого, за Росію чи Європу?
Створений таким чином розкол призвів до закономірних наслідків – різкого напруження протистояння у суспільстві, що вилилося в Майдан прихильників Ющенка (які не визнали оголошену перемогу Януковича у другому турі виборів) та у публічно заявлену на з'їзді прихильників Януковича у Сєвєродонецьку загрозу відокремлення південного сходу від України. Активно включилися у протистояння, допомагаючи двом конкуруючим таборам, та зовнішні гравці – Росія та Захід.
Тоді все обійшлося – сторони дійшли компромісу: Ющенка було обрано президентом через третій тур, але парламент ухвалив зміни до Конституції, якими його повноваження скорочувалися.
Вже тоді стало зрозуміло, що перетворення України на поле геополітичного протистояння Заходу та Росії та провокування політиками ворожнечі мешканців різних регіонів один до одного є міною величезної сили під українську державність.
Перед Україною був вибір із трьох стратегічних шляхів розвитку.
Перший – взяти чіткий курс на інтеграцію до західних інституцій – ЄС та НАТО.
Другий – взяти курс на інтеграцію з Росією, вступ до ОДКБ та інших організацій на чолі з Москвою, як Казахстан чи Білорусь.
Третій – зайняти позицію офіційного нейтралітету.
Перші два шляхи для тодішньої України були фактично неможливими без великих потрясінь – через протидію геополітичних гравців та розколу з цих питань у суспільстві.
А ось шлях нейтралітету був реальним. Тим більше він цілком влаштовував українські еліти (які самі хотіли керувати країною, не допускаючи до командних висот в економіці та політиці ні Захід, ні Росію). Саме таку політику намагався проводити Кучма до касетного скандалу. Загалом і в цілому, прийнятний цей шлях був і для суспільства. Але для того, щоб ним піти, і суспільство, і еліти повинні були бути консолідовані навколо цієї ідеї. Що мало на увазі табу на обговорення у внутрішній політиці питання геополітичної орієнтації (нейтралітет не повинен був ніким ставитися під сумнів), а також на будь-які теми, що розколюють суспільство.
Проте українські еліти пішли іншим, найгіршим шляхом. Вони сприйняли політтехнологію розколу суспільства як дуже зручний метод управління виборцями, а заразом і як дуже вигідний спосіб (так їм тоді здавалося) загравання із Заходом та РФ для отримання преференцій і з того, і з іншого боку.
Українські еліти поділилися на нібито "проросійські" та нібито "проєвропейські" політичні сили, які змінювали одна одну при владі. А іноді й просто перебігаючи з одного табору до іншого.
Типовий приклад – Петро Порошенко, який у 2000 році став разом із Азаровим засновником Партії Регіонів, у 2001 році купив Липецьку фабрику, а потім увійшов до оточення Ющенка, став одним із лідерів Майдану. Після приходу до влади Януковича Порошенко підтримав Харківські угоди про продовження перебування Чорноморського флоту РФ у Криму, став міністром економіки в уряді Азарова, дружив із послом РФ в Україні Зурабовим, відвідував засідання клубу "Сковорода", який проводив російський телеведучий Дмитро Кисельов у ресторані " Курені" у Києві. А у 2013 році став знову одним із лідерів Майдану.
Повторимося, українські еліти насправді не хотіли йти ні на Захід, ні до Росії. Вони хотіли просто й надалі "доїти" країну за принципом "Техас мають грабувати техасці". Заробляти на економічних зв'язках із РФ і зберігати виведені з України гроші на Заході, отримуючи звідти дешеві кредити.
Схема ця деякий час працювала – поки що відносини Росії із Заходом були ще відносно нормальними.
Однак у 2010-2012 роках ці відносини загострилися. Росія та США почали входити до клінчу.
По-перше, криза 2008 року значно змінила баланс сил і у світі, і в Європі. Найсильніше він ударив по Заходу, послабивши його. У той час, як Росія (за рахунок високих цін на енергоносії), Китай та інші країни глобального півдня (за рахунок більш ефективного та конкурентоспроможного виробництва) зміцнили свої позиції. Крім того, моральний авторитет США у світі тоді був підірваний політикою неоконсерваторів часів Джорджа Буша-молодшого та війною в Іраку.
В результаті Європа почала все більше зміцнювати зв'язки з Росією та Китаєм. Насамперед – економічні (торгівля та взаємні інвестиції). Але за економікою завжди йде політика. У ті часи були популярні прогнози про створення "єдиної Європи від Лісабона до Камчатки" із входженням до Євросоюзу РФ, що перетворило б ЄС на найпотужнішого та самодостатнього геополітичного гравця, а Росію – на одного з його лідерів (поряд із Німеччиною та Францією).
Звичайно, це була не близька і непроста перспектива, але цілком фантастичною вона тоді не виглядала. Росія 2013 сильно відрізнялася від Росії 2024 року. Вона була демократичною країною, але й була жорсткої диктатурою. Це був помірно-авторитарний режим, за якого Навальний міг балотуватися в мери Москви, посівши на них друге місце, проходила модернізація за європейськими стандартами в багатьох сферах, люди привчалися сплачувати податки, швидко зростав рівень життя, скорочувалася корупція, підвищувалася якість держуправління.
Однак варіант альянсу Росії та ЄС сприймався американцями як велика загроза. Відповідно, в очах Вашингтона різко зросла роль України – як країни, де стикалися інтереси Євросоюзу та РФ, та боротьба за вплив на яку могла б зруйнувати відносини Росії та Європи.
По-друге, Москва активізувала інтеграційні процеси в СНД, запустивши Митний союз, до якого входили РФ, Білорусь і Казахстан (Путін презентував МС як спосіб посилити позиції пострадянських країн перед переговорами про економічний альянс з ЄС). До Митного союзу Кремль намагався залучити й Україну, чого не хотів допустити Захід.
Зрештою, додалося й особистісне протистояння: американці чинили опір третьому президентському терміну Путіна. За словами російського опозиціонера Гаррі Каспарова, Байден під час візиту до Москви у березні 2011 року прямо сказав Путіну, що йому не потрібно знову балотуватися на пост президента (Каспаров стверджує, що про цю розмову повідомив сам Байден на зустрічі з російською опозицією і цей факт того часу ніхто не спростував). Путін не послухався і у 2012 році переобрався. Вимога США не балотуватися і відмова Путіна його виконувати ще більше розжарили відносини між Москвою та Вашингтоном, перевівши їх на рівень "особняка" - американці прагнули покарати Путіна за "неслухняність", щоб іншим було не кортіло, а Путін хотів їм показати, що він " реальний пацан, з яким треба говорити на рівних, а не вказувати, що йому робити, а чого не робити.
Україна, можливо, навіть за таких умов все ж таки мала шанс уникнути перетворення на поле бою. Шанс піти з конфлікту, що назріває, в "геополітичне СЗЧ", зайнявши підкреслено нейтральну позицію, намагаючись не загострювати протиріччя РФ і ЄС на українському напрямі, а навпаки, намагаючись їх, по можливості, згладити. Але для такої стратегії, як мінімум, був потрібний консенсус із цього приводу всередині України, якого й близько не спостерігалося. Янукович кинув у в'язницю Тимошенко, а опозиція запускала в народ кричалки "дякую жителям Донбасу, за президента під@раса".
Нарешті, фатальну роль відіграло те, що Янукович, не оцінивши небезпеку для України і себе протистояння між РФ і Заходом, що особисто наростає, вирішив, за звичкою, на ньому заробити, підкинувши вугілля в топку геополітичних протиріч.
Хоча спочатку Янукович вів дуже обережну політику. Підписав із Росією Харківські угоди щодо Чорноморського флоту в обмін на знижку на газ. А також провів через Раду закон "Про засади зовнішньої та внутрішньої політики", в якому було зафіксовано позаблоковий статус України. При цьому він продовжував розвивати відносини із Заходом.
Але до кінця 2010 року сильно зросли світові ціни на нафту, а за ними - і ціна на газ для України. І Янукович розпочав тяжкі переговори з РФ про нову знижку на газ. Кремль був готовий її надати, але тільки в обмін на вступ до Митного союзу, куди Янукович йти не хотів. По-перше, він не мав наміру ділитися контролем над митницею (яка грала велику роль у корупційних схемах) з будь-якими наднаціональними органами. З іншого боку – побоювався жорсткої реакції Заходу та опозиції.
Тому Янукович почав шукати спосіб і знижку на газ (а також інші преференції від РФ) отримати і до Митного союзу при цьому не вступати. І, як йому здавалося, такий спосіб знайшов - активізувати переговори про підписання Угоди про асоціацію з ЄС, а потім "продати" Путіну відмову підписати. І отримати від Москви все, що потрібне без членства у Митному союзі. Формально цей план вдався практично на 100% – у листопаді 2013 року Україна призупинила переговори про підписання Угоди, а вже у грудні Путін дав Україні велику знижку на газ та величезний кредит. І все це – без вступу до Митного союзу. Використовуючи отриманий ресурс, у Януковича з'являлася можливість підняти зарплати та пенсії напередодні президентських виборів, намічених на березень 2015 року, та перемогти на них.
Тобто Янукович міг би святкувати грандіозну геополітичну перемогу, але був один нюанс - на той час уже вирував Майдан.
По-багатьом, Янукович його сам підготував. Намагаючись "підняти ставки" у переговорах з Путіним, він зображував із себе затятого євроінтегратора, а офіційна пропаганда подавала Асоціацію з ЄС приблизно так само, як за радянських часів розповідали про майбутній наступ комунізму. Це породило величезні надії у значної частини населення ("ось-ось ми вступимо до ЄС!"). Передчував вже як він "приділяє Путіна" та Захід.
І коли раптом, без особливого пояснення причин, Янукович натиснув на педаль "стоп", зупинивши переговори щодо Угоди про асоціацію, це викликало шквал і всередині країни, і за її межами. А опозиція та близькі до неї бізнесмени побачили у цій бурі шанс, очоливши Майдан, прибрати від влади "донецьких" і самим замість них сісти на корупційні схеми.
Янукович зробив надто крутий поворот, не зміг утримати ситуацію під контролем і Майдан його зніс.
Подальше добре відомо (докладно на цю тему ми писали тут і тут ).
Наступні події затьмарили собою те, що передувало цьому. Включно з Майданом 2004 року.
Але про нього важливо пам'ятати, щоб розуміти витоки проблем, які почалися не 2022 року і навіть 2014-го.
