Мер Черкас зайняв у свідомості широкого загалу те саме місце, яке колись займала Надія Савченко - "героя, що усіх порятує". І підсумки цієї любові, швидше за все, будуть такими самими.
Але ця любов - індикатор особливостей української ментальності, які обумовили наш бездержавний статус, історію, яку "не можна читати без брому", та постійне животіння на межі світового процесу.
1. Ірраціональність. Рішення ухвалюються не на осонві аналізу, а на основі імпульсу. Сьогодні ти "боїшся" зарази, а тому громиш автобуси з евакуйованими, підтримуєш жорсткі обмеження, а завтра ти "втомлюєшся", і одразу вимагаєш усе скасувати. При цьому, реальний стан справ і навіть те, чи маєш ти інформацію про цей реальний стан - справа десята.
2. Містечковість. У будь-якій критичній ситуації на поверхню вилазить "регіональний патріотизм", відображений у відомій фразі "моя хата скраю". Нехай везуть на обсервацію, але не у мою область, місто, село. Навіщо воювати, якщо поруч із моїм містом усе спокійно? Головне - "опір" центральній владі, показувати, що ти не за "якусь Україну", а за конкретний населений пункт.
3. Пошуки вождів та кумирів. Мер Черкас - не перший і не останній народний кумир, на якого усі хочуть спихнути відповідальність, сховатися за ним, аби він "усе порішав", і "усе було як раніше".
4. Коротка пам'ять та небажання думати на пару кроків. Яка різниця, ким був політичний діяч вчора, і яке буде до нього ставлення завтра? Головне - емоцій тут і зараз. Вічний стан "Чорної ради".
