Українське суспільство досі залишається роз'єднаним. Одна із причин - гостре почуття соціальної несправедливості, коли 90% багатств країни працюють в інтересах 1% населення. Ми мали передумови, щоб створити кластерну модель розвитку економіки. Однак з країни, яка виробляла літаки і ракети, перетворилися в країну, яка експортує кукурудзу, соняшникову олію та залізну руду. Звідси й економічна бідність та трудове рабство. Люди виживають від зарплати до зарплати. Існує шалена трудова міграція.
Владі потрібно вирішити, яку промислову політику реалізовувати в державі.
Типи промислових політик треба застосовувати залежно від регіональної специфіки. Наприклад, у Києві, Харкові є можливості нарощувати промисловий потенціал - створити біотехнологічні, фармацевтичні кластери на перетині медицини, сільського господарства, біології. У південно-східних регіонах країни потрібно створювати індустріальний потенціал на базі традиційних галузей економіки, які будуть затребувані завжди. Політика скорочення відставання від найбільш розвинутих країн підійде західним областям, де є можливість відкрити малі та середні промислові підприємства у сфері виготовлення електротехніки, хімії.
За роки незалежності, на відміну від сусідньої Білорусі, Україні вдалося створити квазі ринкову економіку. Вона може протистояти кризам.
Відбувся первинний перерозподіл капіталу - громадяни стали власниками свого житла. Щоправда державну власність у свій час перерозподілили на користь олігархів. Крім того, залишається невирішеним питання у земельній сфері. Зараз насувається безпрецедентна за масштабами економічна криза. Водночас наші громадяни вже змогли виробити стійкість до криз під час 2008, 2014 років. З іншого боку, кожна криза стає економічно складнішою, посилюється сировинна залежність країни.
