Сергій Рахманін написав прекрасний текст. Але, як і багато хто в нашій країні, він продовжує вірити в щирість намірів.
А я вірю тільки в одне - в підміну понять. У нескінченну підміну понять.
Люди, які разом із Кучмою будували ту саму олігархічну Україну, на руїнах якої ми продовжуємо жити, задавали йому всього одне питання - де Гонгадзе?
Я хотів би запитати, була б іншою країна, в якій Гонгадзе б не зник? Адже Гонгадзе боровся з Кучмою ще до свого зникнення.
Потім цей дивний вибір 2004 року. Два прем'єра Кучми по різні боки барикад. Політики і журналісти, які привели до влади Кучму у 1994 році - в штабах обох претендентів. Боротьба сіамських близнюків, один з яких - "наш".
Потім - на тлі абсолютно безпардонної узурпації влади Януковичем - патріотична критика Табачника. Неначе Табачник сам себе посадив у крісло міністра.
На тлі будівництва кримінальної держави і розправ над конкурентами головна мета критики - Межигір'я. Соратники Януковича тоді вмовляли його переїхати. Ну якби він не був божевільним і переїхав би на Франка - що змінилося б у суті бандитської держави?
Тепер, коли головне в країні - домогтися структурних змін і побудувати нову державу, ми знову цікавимося, скільки чиновників вдасться посадити. Неначе неясно - без змін в країні всі ці посадки не змінюють взагалі нічого. Взагалі. Сталін у 1937 році розстріляв весь апарат. І що, жити стало краще? Жити стало веселіше?
Мені неприємні дискусії про квартиру Лещенка. Про те, що є поганим - що квартир є такою дорогою або що брехня є такою дешевою.
Тому що люди, які засуджують Лещенка, ніколи не зізнаються, що підробленої була не репутація, а сам порядок денний - те, що Сергій називає справою всього свого життя. Те, що дозволило утвердитися політичному класу імітаторів, суспільству імітаторів, журналістиці імітаторів. Те, що дозволяє щоразу після перемог наших повстань підміняти зміни розправами, а реформаторів - пройдисвітами.
Я все одно вірю, що ми розірвемо це коло. Без надії таки сподіваюсь.
