Банально говорити, що цьогорічний День журналіста зустрічаємо за непростих умов. І не лише через зрозумілий відбиток, який наклали на наше життя війна та пандемія з карантинами. А й тому, що усвідомлюємо, що навряд чи настане час, однозначно сприятливий для журналістської діяльності. Але варто прагнути змін та усвідомлювати важливість нашої професії.

Епідемія COVID-19 навчила багатьох українців цінувати елементарне – повітря, яким дихаємо. Тому що в певний момент виявляється: його може критично не вистачати. Саме таким життєдайним повітрям для демократичного суспільства є й повноцінне функціонування засобів масової інформації, можливість журналістам вільно, безперешкодно здійснювати свою діяльність.

Якщо журналіст не поставить запитання Президентові, що приїхав до Луцька з робочим візитом – це історія не про ущемлені амбіції самого журналіста чи редакційного колективу, а про обмежену можливість комунікації «виборці – влада». Адже саме голосом своєї громади і виступають представники мас-медіа.

Якщо районна газета на Луганщині, яка видається за кілька десятків кілометрів від лінії фронту, не потрапить до передплатників – це історія не про зрив виходу чергового номера і навіть не про порожній заклик діджиталізуватися на території без мобільного інтернету, а про загрозу інформаційній безпеці держави. Тому що за законами ринкового суспільства, в якому ми всі живемо, вакууму на ринку бути не може – на місце голосу, який замовк, прийде інший голос. Ось тільки далеко не факт, що голос той буде прихильним до української держави…

Якщо журналіст у Запоріжжі чи Житомирі, який віддав не один десяток років служінню своїм глядачам і слухачам, опиниться на вулиці через псевдореформи високооплачуваних грантових «експертів», які «зацементували» своє панування на Суспільному мовнику ще на 5 років, – це історія не про безробіття, а про профанацію прогресивної ідеї суспільного мовлення. Ідеї, яка в Україні на практиці стала годівничкою для широко відомої у вузьких колах тусовки «соросят» (При всій повазі до багатьох достойних громадських організацій та фонду «Відкрите суспільство», але окремі медійні ГО – здебільшого професійно паразитують на проблемах українських медіа, а не допомагають їх вирішувати!). І радикальне скорочення обсягів регіонального мовлення на тому самому Суспільному знецінює саму ідею єдиного національного інформаційного простору.

Тому що з Києва всього не видно. Україна – це не лише печерські пагорби, де ухвалюються закони, й затишні конференц-зали п’ятизіркових отелів, де одні й ті самі експерти з погодинними гонорарами, які дорівнюють місячній зарплаті редактора районної газети з 30-річним стажем, дискутують про «міжнародні стандарти» і про «правильну» журналістику.

Україна – це Черкащина і Запоріжжя, Галичина і Полісся, прифронтовий Донбас і безкраї степи Херсонщини… Це маленькі містечка, що втратили статус райцентрів, це загублені в лісах селища, куди з обласного центру – чотири години їзди маршруткою раз на добу. І де живуть мільйони «маленьких українців», голосом яких є журналісти. Журналісти, які щодня ходять на роботу, щоб розповідати людям новини й допомагати краще орієнтуватися в такому нестабільному навколишньому світі. Журналісти, яким так само потрібно годувати свої сім’ї та відчувати, що їхня праця потрібна й цінується, а право на професію й саме життя – гарантоване законом і захищене державою.

Багато цих журналістів працюють у редакціях, де всього колективу – дві-три людини. І їм щодня болить голова не про редакційні статути, єдині прес-карти чи створення наглядових рад, про що роками дискутують завсідники Страсбургів і Брюсселів. У них – прозаїчніші турботи. Чи не виселять місцеві можновладці з приміщення, на яке редакція має право за законом про роздержавлення. (Цілком можливо, що принаймні намагатимуться виселити). Чи вчасно доставить Укрпошта передплатний тираж. (Швидше за все, ні). Чи укладе районна влада угоду на висвітлення діяльності, яка не лише допоможе місцевій громаді краще розуміти, що відбувається навколо неї, а й бодай трохи дозволить газеті звести кінці з кінцями за умов украй бідного регіонального рекламного ринку. (Не факт – імовірніше, що натомість вона протизаконно започаткує власний «бойовий листок» або інформбюлетень, прикриваючись децентралізацією). І зрештою, чи буде наприкінці місяця чим сплатити податки державі й зарплату своїм працівникам.

Читайте Страну в Google News - нажмите Подписаться