Колись професор Чарльз Тіллі, якого New York Times характеризує як «одного з найвидатніших істориків та соціологів світу», написав провокаційне есе: «Війна та розбудова держави як організована злочинність». Ця робота стала класичною. Гугл Академія стверджує: розвідку цитує більш ніж 5500 наукових робіт, що є справжнім успіхом в академічному світі. У цьому есе автор демонструє, як держави (принаймні європейські) виростали з того, що «в меншому масштабі та менш успішне в реалізації ми називаємо організованою злочинністю». Робота побачила світ рівно 40 років тому, коли розвал СРСР та «лихі дев’яності» були ще попереду. Тіллі аналізував саме західний світ, частиною якого ми так прагнемо стати.
У своєму чудовому аналізі класик соціології показує хижацьку природу влади як такої. Травоїдні вкрай рідко потрапляють на політичний олімп. Сама логіка політичної боротьби служить природному добору «політичних тварин», які скрізь у світі здебільшого цинічні, підступні та хижі. І в цьому полягає системна пастка, в яку потрапляють українці, раз-у-раз шукаючи на царство доброго та порядного царя чи царицю. У політичному тераріумі такі особини зазвичай не виживають, хоча іноді дійсно трапляються у вирішальні моменти історії своїх країн. Луцій Квінкцій Цинциннат, Джордж Вашингтон та Нельсон Мандела – можливо, найбільш відомі приклади таких атипових політиків, які так і не стали залежними від кокаїну влади.
Саме останній з названих державців надихнув перуанського прозаїка та Нобелівського лавреата Маріо Варґаса Льосу на такі слова: «Мандела є найкращим з усіх наявних – і дуже нечисленних в наші дні – прикладів того, що політика є не лише тією брудною та посередньою справою, як думають багато людей, яка допомагає спритникам збагатитися, а ледарям вижити, нічого не роблячи, а діяльністю, яка може також поліпшити життя, замінити фанатизм толерантністю, ненависть солідарністю, несправедливість справедливістю, егоїзм спільним благом, і що є політики, як-от південноафриканський державний діяч, які залишають свою країну, світ значно кращим, аніж він був до їхнього приходу».
Як відомо, винятки лише підкреслюють правила. А правило полягає в тому, що політична боротьба в усьому світі – це не так боротьба ідей та ідеалів, як боротьба за право інкасувати конкретну країну (і не тільки). І тому коли українці сподіваються на доброго царя/царицю чи порядних політиків, які прийдуть до влади й ощасливлять їх, шанси що це трапиться не більші за ймовірність зірвати джекпот у казино.
Що ж робити нам, посполитим, усвідомивши, що скрізь у світі політики – це за своєю природою хижаки, а партії – політичні зграї, що гризуться за владу як право легітимно інкасувати країну? Побудувати клітку для цього політичного серпентарію!
